Якщо житло вціліло в Маріуполі - що робити. Думки маріупольців

Навесні 2022 року маріупольці, житло яких постраждало, але вціліло, вважали, що їм неймовірно пощастило. Сьогодні, навесні 2024-го, дивлячись на те, що відбувається в окупації з їхнім майном, багато хто думає: та краще б воно згоріло, зруйнувалося вщент, ніж таке.

Справа в тому, що окупанти вже два роки як поступово привласнюють квартири та будинки маріупольців. Вони створюють такі умови, за яких власники нерухомості фактично позбавлені можливостей захистити свою власність.

Спочатку росіяни вимагали консульських довіреностей. Людина, на яку виписувалась довіреність, мала б знаходитися в окупованому місті і виконати всі необхідні дії, щоб узаконити власність за російськими законами. Потім збагнули, що російські консульства, посольства не мають права обслуговувати громадян інших країн, тобто документи, які вони видавали українцям, незаконні, юридично нікчемні, і припинили їх приймати. 

Тож тепер окупанти залишили для власників лише один шлях – приїжджати в окупацію особисто, отримувати російський паспорт і подавати документи.

Дмитро Д., власник двох квартир в окупованому Донецьку, вважає,  що будь-яка гра з окупаційною адміністрацією "задля збереження житла" є пасткою, яка приведе до паспорту РФ. І це неприйнятний варіант для багатьох людей.

Наприклад, Олена С. каже, що не готова так принижуватися і отримувати російський паспорт. Та і сумнівається, що зможе пройти Шереметьєво.

Шереметьєво – це єдиний пункт пропуску для людей з українськими паспортами, через який вони можуть потрапити до себе до дому, на окуповані росіянами території. Там для українців росіяни влаштовують справжнє пекло глибокої перевірки. Допитують по декілька годин, перевіряють телефони, відновлюють видалені файли. І можуть причепитися до чого завгодно, навіть до дорогого гаджету, щоб не пропустити країну.

Тому для тисяч і тисяч маріупольців ці ворота закриті, і потрапити до дому, щоб врятувати майно, вони ніяк не можуть. Пані Олена, про яку ми згадали, каже, що у неї в Маріуполі залишилась 4-кімнатна квартира на Купріна. Ще одна квартира належить її доньці. І є будинок на Білосарайській косі.

«За доціною квартирою дивиться сестра. Будинок кооперативний. Председателька не виїжджала . У неї копії документів на квартиру і зв'язок з майже усіма мешканцями. Поки що квартира не є безхозною. Що далі, поки не знаю. В свою 4-кімнатну я поселила своїх друзів. У них є документи на квартиру, вони сплачують комунальні послуги і поки що живуть. Надія на те, що родина багатодітна , ще й мама з інвалідністю. Їхнє житло на Мирному згоріло вщент . За будинком на косі теж вони дивляться. Влітку там живуть. Потім їздять на вихідні і канікули.

 Ну а ми в Києві, п'ятеро. У вбитій квартирі. Живемо на мамину пенсію. Чоловік таксує потроху. Доця влаштувалася, трохи поробила. Попросили піти. Потім довго шукала роботу. Зараз проходить стажування. Син студент. Ще й четверо котиків. Права на будь які компенсації не маємо, бо житло  - ціле! А толку, що воно ціле, коли воно там, а ми тут? Надія на повернення щось тане з кожним днем. Вже як буде», - каже жінка.

У іншій маріупольчанки, Олени Л. теж вцілила квартира в Маріуполі. І вона навіть встигла зробити довіреність на невістку в посольстві РФ в Ляйпциге. Передала перевізником документи, і невістка встигла в жеку їх подати, ще до заборони. Тож документи прийняли і переоформили оплату комунальних платежів. Але потім все одно сказали: якщо власник не зробить російський паспорт, то житло рано чи пізно признають безхазяйним і відберуть. «Я туди поїхати ніяк не можу. Живу у Німеччині. Тож залишається лише чекати деокупацію», - каже пані Олена Л.

І це ще добре, коли квартири або будинки під наглядом родичів або друзів, знайомих. У Марії К. в квартиру заселилися таджики. І те, що вони зробили з приміщенням – як друге бомбардування.

«В мами квартира була пошкоджена, але ми її підлатали. І туди заселилися 9 таджиків-будівельників, які винесли все і вся, спали на підлозі і на кухні розводили вогнище для величезного казана з пловом

Я спочатку не повірила сусідам, коли вони мені про це розповіли, але виявилося, що там Середньовіччя. Наші друзі цих таджиків вигнали, і ми туди заселили літніх людей, в яких згорів будинок. І до них вже приходили, типу хто ви і що робите. А вони ж погорільці. То наче не чіпають, але можуть. То вони трусяться, але я ж нічого не зможу зробити і не планую. Відберуть, то відберуть», - каже Марія.

Загалом дуже часто квартири або будинки зараз потрапляють до списків безхазяйних за скаргами квартальних, голів ОСМД (чи як там тепер росіяни їх називають), представників жеків. Триває таке стукачество, коли певні люди просто здають інформацію про квартири, власники яких поїхали, щоб підзаробити на цьому. Бо квартири, які окупанти визнають безхазяйними, можуть віддавати у «тимчасову власність» або «під опіку» певним людям. На цьому можна підзаробити.

«Мені дісталася у спадок квартира моєї мами ще до повномасштабного вторгнення. Мама померла за півроку до війни. Я там не мешкала. У 2022-му сусіди намагалися мене знайти, а потім якось так одразу квартира з'явилася у списку безхазяйних! Цю квартиру станом на зараз я втратила! – розповідає маріупольчанка Тетяна Ш. 

Будинок, у якому ми жили сім'єю, за документами оформлена на чоловіка, зараз там живуть знайомі, але вони вже отримали квартиру на «Невському», скоро виїжджають. І далі я не знаю що робити! На мене відкрили справу (неблагонадійна для росіян, тож вони заборонили в’їзд – прим. 0629) -  я не можу в'їхати і чоловік теж! Знайшли українську символіку і плакат Азова,  а це червона ганчірка для них! Ми пенсіонери з мінімальними пенсіями (сподівалися не на державу, а самі на себе). Зараз, виходить, все втратили! 

Живемо в Німеччині! Тут соціальна допомога і оплата квартири від держави дають можливість нормального існування. Залишитися тут назавжди немає права та можливостей. Куди їхати в Україні?! Де залишатися?! Проживання в таборі чи гуртожитку наводить жах! У нас собака! 

Сім'я молодшого сина виїхала теж до Німеччини, старший у Києві, намагається заробити на житло та життя.

Я бачу, що є якісь розмови про компенсацію для тих, у кого дома-квартири зруйновані, але що воно дає нам, у яких житло умовно  є, але за фактом – його немає? І повернутися немає можливості. То що робити?! Живемо одним днем!» 

Ось ще декілька історій, якими маріупольці поділилися з редакцією сайту

Оксана К.

Ми з житлом нічого не робимо і не збираємось. Що тут можна зробити?!

Але дивно: в мене згорів офіс, щось там відремонтували, а тепер ходить якийсь чоловік та говорить, що я йому дала довіреність розпоряджатися майном і хоче комусь здати у оренду. Сусідка  з ОСМД мені дзвонить, питає. Там зараз дива дивні.

У моїй подруги також вже віджали майновий комплекс, задньою датою зробили лівий нотаріальний договір з київським нотаріусом. Той нотаріус сам у шоці - писав пояснення що ніякого договору він не завіряв, але ж нікому вже нічого не докажеш.

Ірина Я.

Ми до початку війни тільки рік прожили в новому будинку. Все, що було, вклали туди, ще зовнішній ремонт не доробили. 23.02 хлопці працювали на фасаді…

Зараз там живе рідний брат мого чолоіка, весь час дзвонить, аби приїхали і вирішили питання з власністю.

Але ми зі своєю позицією не поїдемо. Я не уявляю навіть себе у Шереметьєво!!! Оригінали документів зі мною в Луцьку. Що робити – не розумію. 

Знайомі якось в Польщі оформляли довіреність, бо жінку в Москві не пропустили. А потім ці документи передавали у Маріуполь. Але принижуватися туди я не поїду.

Роман А.

На майні в Маріуполі поставив хрест. Те, що залишилось, поки вожу із собою, як равлик.

Марина П.

Нічого не збираюсь робити зі своїм житлом. У мене в Маріуполі залишилась одна з квартир, у батьків хата в Мангуші та квартира доньки також в Маріуполі. Варіантів щось зробити немає. Продати неможливо, про якусь компенсацію від держави - смішно сподіватися. Тому варіанти відсутні. Записую у «чергові втрати» ( в Донецьку залишився також будинок).

Інна І.

Якась безпорадність та безсилля, що-небудь змінити зараз. Не знаю, як з цим бути.

У моїх помешканнях вже живуть чужі люди, які туди засилилися десь рік тому... Нещодавно моя кума цікавилася, чи можна мені, як власниці зробити на неї довіреність, але їй відмовили. Сказали, що я сама повинна приїхати, отримати паспорт Росії і тоді щось вирішувати та доводити, що то моє майно. Але я знаю, що у Шеремєтьєво я не пройду їх "відбір"...

Олена У.

У нас в Маріуполі залишилось житло, там живуть рідні. Стареньким їхати нема куди, вони ніде нікому не потрібні. Ми теж вже, на жаль, не молоді, тож перспектив в Європі для себе я не бачу. Скажу більше, для молоді в деяких країнах, наприклад, Нідерландах, в таких умовах, як їм надали зараз, я щасливого майбутнього теж не помічаю. Нас не будуть тут годувати пожиттєво. Перспективна робота нам тут не світить. Жити безправно все життя тут в клоповнику, тому що хати дуже дорогі, а зарплатня мінімальна, працювати прибиральницею або посудомийкою, кожного дня приходити до своєї конури з ненависної роботи і кожного дня задаватися питанням - навіщо я вижила, краще б я іздохла в Маріуполі під бомбами? Такого життя для себе я не хочу. 

Дякую за прихисток, але ж ви хочете на нас пахати, щоб ми оброблювали вас на низькокваліфікованих роботах за копійки, де ви самі працювати не хочете, а гідних умов для життя чомусь не надаєте. Нехай інші на мене шикають та кланяються німцям в ноги, але я вільна українка, я не рабиня, і кланятися я не буду. Я не для того все життя вкладалася в свій розвиток та освіту, щоб закінчити життя прибираючи гівно за чужими старими, яких діти здали в будинки пристарілих. І щоб моя старенька жила на самоті. Тож, поки сидимо тут та чекаємо, але після деокупації обов'язково повернемося. 

Якщо влада піде на договірняки та залишить Донбас і Маріуполь в окупації... нам доведеться повернутись навіть в окупацію. І будемо доглядати своїх старих, намагатися вижити, ненавидіти окупантів та зелену владу, яка зруйнувала наше життя. Теж не фонтан таке життя, але поруч із рідними, де хоча б житло є, в якому ти господар. І не відчуватимеш себе, як в Освенцимі.

Надія У.

Дім у Каменську вцілів. Живе там москальський командир. Поки що не робимо нічого.

Ірина Н.

В маминій квартирі в Маріуполі проживає її знайома з онуком-сиротою та чоловіком, їхня квартира зруйнована. Допоки вони там (а їм обіцяють виділити інше житло).

 Часом мама рветься додому, але я не пускаю (утримую її тим, що вона стара і здоров'я не має). Я змирилась з втратою квартири, але розраховую на можливу компенсацію колись якусь, якщо мама буде жива і в свідомості до тих пір. Але найбільші сподівання, що все ж місто звільнять.

Оксана К.

Нічого не робимо. А що можна зробити?! Хіба є хоч якісь важелі впливу чи шляхи контролю?! Майно згнило, від мого будинку з дірками в даху залишиться коробка із згнилою начинкою. Щодо квартири - навіть не здивує, якщо там якісь окупанти вже розграбували і сраки свої вмостили.

Чи хочу я повертатися в місто?! Я не хочу жити там, де було те, що я бачила.

Олена П.

Важливо розуміти, що це не просто локальна тема, а ще один злочин російського режиму. І ми своїми свідченнями його документуємо.

Щоб зберегти свою власність, росіяни вимагають від нас особисто її засвідчити. Тобто приїхати до Маріуполя. Але це практично неможливо.

Потрібно пройти довгий, складний і дорогий шлях. Це Москва, Шереметьєво. Фільтрація. Принизливо, нелюдяно. Які ще знайти слова? Коли тебе обшукують, перевіряють твої соціальні мережі, ставлять провокаційні питання.

Витративши гроші на такий довгий шлях, не всі пройдуть цей контроль.

Іншою умовою, окрім фільтрації, для будь-яких операцій із житлом є отримання російського паспорту. Для українця, чию країну знищують вже три роки, немає більшого приниження.

Але залишатися без житла та допомоги – страшна перспектива. Тож це дилема. І деякі все ж таки наважуються рушити у цю страшну подорож, ризикуючи життям та совістю. Так складається наше життя.

Від редакції: Виходить так, що станом на зараз у найгіршому становищі знаходяться не ті, хто втратили житло (бо вони принаймні мають перспективу отримати за нього компенсацію), а ті, хто житло має, але повернутися до нього ніяк не може. І навіть продати не може, через свою проукраїнськую позицію і принципову відмову від російського паспорту.

Нещодавно журналістка Світлана Кузмінська запропонувала створити петицію і вимагати від уряду внести зміни до закону про компенсацію зруйнованого майна, щоб таку компенсацію могли отримувати і ті, хто по факту втратив житло, хоча фізично воно десь там, в окупації, існує. То може варто комусь із громадянського руху таку петицію дійсно підготувати?

ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629

НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629

ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой

ДИВІТЬСЯ нас на YouTube